April 2023
” War for the elders and war for the youth is a different war.”
Door Iryna Troskot
Larysa has attracted my attention since the first meeting. She is emotional and energetic, and even somewhat choleric – so she clearly stood out among Ukrainians in Thuis in Oss. From afar, Larysa looks like a teenager, but this first impression is very false. Because she is a vulnerable, deep and very strong woman, who hides behind her fragile figure.
Before the war in Ukraine, Larysa was always active and curious, she tried different professions. She worked in sales, cosmetology, and was also a manager of several large companies. There are many photos on her phone where Larysa is with makeup, in dress and heels before serious business meetings. When she shows these photos, I see a completely different person, not the one I know here. And when I listen to Larysa, I realize that her previous life was like a funny swing. For example, she could quit a prospective job and take an acting courses. She could successfully complete it and receive an invitation to continue studing in Moscow, but not go there, because of the too expensive living in the Russian capital.
Almost all Larysa’s life was in Chernihiv, a city 70 km to the border with Belarus, 100 km to the border with Russia and 150 km to Kyiv. Before the start of the decentralization reform, Ukraine did not pay much attention to its regions, a big life was concentrated mostly in Kyiv. That’s why it is not surprising that for many residents of the northern and eastern regions of Ukraine Russia has been closer for a long time – this is a consequence of the policy of the Soviet Union. Some Ukrainians, including Larysa, changed their political views back in 2014, with the beginning of the Revolution of Dignity (the Maidan Revolution) and the start of the war. The other Ukrainians understood the situation clearly in 2022, after a big Russia’s invasion of Ukraine.
But between these historical events there was another change in Larysa’s life, private. In December 2020 she lost her child. No, it’s not correct. She gave birth to a dead baby who had to be 6 months old. I ask Larysa if it’s to write about it, and she answers «sure». So I thank her for her frankness and strength to voice the fact that many women, unfortunately, often live in silence. After this loss, says Larysa, she also lost the desire to live as before: she just closed in herself and in her apartment. «I saw only those closest to me: my boyfriend, my mother, my brother». Sluggishly, she started her own business online, but without much enthusiasm – only to provide a modest income. This last for some time, until one day she looked at herself from the sidelines and was scared how much it had changed her all. “It wasn’t me, because I just act in every situation.” Larysa realized that she needed to start going outdoors, to meet people as much as possible, and also to add more movement to her life. “I had to change everything radically, so I decided to work in a taxi service.” A new job brought her back to life and she met the new 2022 year feeling the same way she was before. And it remained so until the morning of February 24, 2022.
Early in the morning on February 24, 2022, Larysa, like many Ukrainians, woke up from a strong vibration as a result of the shelling of Ukrainian cities. The windows in her apartment trembled. There was panic in the taxi drivers’ chat – they wrote that the war had begun and that the first Russian drone had been shot down over the city. It was even greater panic in the another chat of taxi orders: it seemed that half the city wanted to go somewhere. In addition, everyone wanted to move in opposite directions. “I didn’t understand what was going on at all. I had to get to the center and make the situation clear for myself,” Larysa recalls. So she accepted the order in her area and started taxiing.
The city was in a panic. People quickly moved in different directions or stayed in long queues to gas stations, ATMs and shops. However, around 11:00 a.m., there was less fuss in the streets and at the same time the first air alarm sirens and the first explosions appeared, and were increasing with each passing hour. Tanks. More and more tanks also appeared in the city. But then about 16:00 everything had quieted down, Chernihiv seemed to be extinct. “It got dark, I was driving through the now deserted city amidst howls of sirens and explosions. And suddenly I felt very scared. I realized that my old car is the only one on the road among many tanks,” Larysa recalls that day.
At home, the woman fell on the bed and burst into tears for the first time. At the end of the day, they gathered as a family: Larysa, her mother and brother Volodya. The women packed an alarming suitcase, the man was sitting in silence all evening. They didn’t know yet, but then they saw him for the last time – the next morning he volunteered for the army.
And for Larysa and her mother, the first days of the war merged into a single long cannonade of sirens and explosions, delivering food and medicine to the hospital, transporting military and volunteers from one point to another, and trying to make a supply of food. “My brother did not answer the calls”. Larysa’s message: “You are my hero, please come back alive”. Hangs unread so far.
A few days later, Russian aviation appeared in the sky of Chernihiv. And then the women went down to the bomb shelter. They lived there for almost a month. Women ran home in short intervals of silence – to quickly heat food and change clothes. There was no water in the city, there was almost no connection, food was running out. But the cold was the most annoying: in the apartment all the windows were knocked out by a shock wave. So it became as cold there as it was on the street and in the bomb shelter. Sometimes it reached 10 degrees below zero. People who did not evacuate at the beginning of the war tried to do it now. Larysa, despite the persuasion of friends, did not want to leave her mother. Mom refused to leave until she had information about her son Volodya.
One day, a friend from the army wrote her: “War for the elders and war for the youth is a different war. I don’t want to think about how the girls will be pulled out of basements to be raped. Please leave the city.” “It finally sobered me up,” says Larysa. “I decided to go”.
Her car did not have fuel and one wheel, and the battery was discharged. “You have no idea how quickly you can repair a car during the war,” Larysa laughs now. The next day she moved. Stopped in western Ukraine, then in the Czech Republic, then in Germany. She rode and drove. “Maybe it’s silly, but I remembered my long-standing dream: to see Rotterdam. I remember well how I finally got to this city. The day was sunny and windy. But after everything, I felt calm for the first time”.
The next day, April 1, she checked into Thuis in Oss.
Now she has been living in a shelter for almost a year. Larysa’s boyfriend continues fighting in hot spots. Her mother survived the occupation of Chernihiv and still does not want to leave the region. Volodya passed away in the first days of the war, his body was found in August 2022 and buried in November. Larysa works, lives in a tiny room with a neighbor and dreams of returning home.
__________________
Лариса: У кожній ситуації я починаю діяти
Лариса привернула до себе мою увагу ще від першої зустрічі. Емоційна та енергійна, ба навіть дещо холерична – вона явно виділялася серед українців у Thuis in Oss. Здалеку Лариса схожа на підлітка, хоча таке перше враження дуже помилкове. За її тендітною постаттю – вразлива, глибока й дуже сильна жінка.
До війни в Україні Лариса завжди була активною та діяльною, вона перепробувала багато занять і професій. Зокрема працювала у сфері продажів, у косметології, а також була менеджером кількох великих компаній. У її телефоні безліч фото, на яких вона з макіяжем, у сукні й на підборах перед серйозними діловими перемовинами. Коли вона показує на телефоні ці фото, я бачу зовсім іншу Ларису, не ту, яку знаю тут. А коли слухаю, то розумію, що її попереднє життя схоже на гойдалку: наприклад, вона могла кинути перспективну роботу й піти на курси акторського мистецтва, успішно їх завершити й отримати запрошення навчатися режисурі в Москві, але не поїхати туди, бо не мати грошей на проживання в російській столиці.
Майже все життя Лариси минуло в Чернігові – місті, що за 70 км до кордону з Білоруссю, за 100 км до кордону з Росією та за 150 км до Києва. Україна до початку реформи децентралізації не надто зважала на свої регіони, велике життя крутилося здебільшого в Києві. Тому не дивно, що для багатьох мешканців північних і східних областей довгий час була ближчою Росія – таким є наслідок політики ще Радянського союзу. Частина українців, зокрема й Лариса, змінила вектор ще в 2014 році, з початком Революції гідності та війни, частина – у 2022-му, після повномасштабного вторгнення.
Але між цими історичними подіями в житті Лариси була ще одна зміна, приватна. У грудні 2020 року вона втратила дитину. Тобто не так. Вона народила мертву дитину, якій мало бути 6 місяців. Я перепитую Ларису, чи варто про це писати, і вона ствердно киває. Тому дякую їй за відвертість і силу озвучувати те, що багато жінок, на жаль, часто проживають мовчки. Після цієї втрати, каже Лариса, вона також втратила бажання жити, як раніше: просто закрилась у собі й у своїй квартирі. Бачилася лише з найближчими: коханим, мамою, братом. Мляво почала власну справу онлайн, але без великого ентузіазму – лише щоб забезпечити скромний дохід. Так тривало якийсь час, але одного дня вона глянула на себе збоку й злякалася, як сильно це все її змінило. «Це була не я, бо ж я в кожній ситуації починаю діяти». Лариса зрозуміла, що їй необхідно почати виходити з дому, якомога більше перетинатися з людьми, а також додати у своє життя більше руху. «Мені треба було все кардинально змінити, тому я пішла працювати в службу таксі». Нова робота повернула її до життя й новий 2022-й рік вона зустрічала схожою на себе колишню. І залишалася такою до ранку 24 лютого 2022 року.
На світанку 24 лютого 2022 року Лариса, як і багато українців, прокинулася від сильної вібрації внаслідок обстрілу українських міст – у її квартирі аж затремтіли вікна. У чаті таксистів була паніка – писали, що почалася війна та що над містом збили перший російський дрон. В іншому чаті — замовлень таксі паніка — паніка була ще більша: здавалося, пів міста хотіло кудись їхати. До того ж усі в протилежних напрямках. «Я зовсім не розуміла, що відбувається. Мені треба було вибратися в центр і зрозуміти ситуацію», – згадує Лариса. Тому вона прийняла замовлення у своєму районі й почала таксувати.
Місто було в паніці. Люди швидко пересувалися в різних напрямках або вилаштовувались у довгі черги до заправок, банкоматів і магазинів. Проте близько 11:00 людської метушні на вулицях стало менше й водночас з’явилися перші сирени повітряної тривоги й перші вибухи, які наростали з кожною годиною. Також у місті з’явилися танки, дедалі більше й більше танків. Приблизно до 16:00 все затихло, Чернігів наче вимер. «Сутеніло, я їздила тепер уже безлюдним містом серед виття сирен і вибухів. І раптом мені стало дуже страшно. Я зрозуміла, що моє стареньке авто – єдине на дорозі серед безлічі танків», – пригадує той день Лариса.
Удома жінка впала на ліжко й уперше розридалася. Наприкінці дня вони зібралися сім’єю: Лариса, її мама і брат Володя. Жінки пакували тривожну валізку, чоловік увесь вечір сидів мовчки з важко опущеною головою. Вони ще не знали, але тоді бачили його востаннє – наступного ранку він пішов добровольцем в армію.
А для Лариси та її мами перші дні війни злилися в єдину довгу канонаду сирен і вибухів, доставляння продуктів і медикаментів у госпіталь, доправлення від одного пункту до іншого військових і волонтерів та намагань зробити запас їжі. Брат на дзвінки не відповідав. Повідомлення Лариси: «Ти мій герой, повертайся, будь ласка, живим», висить непрочитаним досі.
Через кілька днів у небі Чернігова з’явилася російська авіація – й тоді жінки спустилися в бомбосховище. Вони жили там майже місяць. Додому забігали в короткі проміжки тиші – швидко нагріти їжу і ще швидше змінити одяг. У місті не було води, майже не було зв’язку, закінчувалася їжа. Але найбільше дошкуляв холод: у квартирі одного дня ударною хвилею вибило всі вікна – і там стало так само холодно, як і на вулиці та в бомбосховищі. Іноді доходило до -10. Люди, які не евакуювалися на початку війни, намагалися зробити це зараз. Лариса, попри вмовляння друзів, не хотіла залишити маму. Мама відмовлялася їхати, поки не матиме інформації про сина Володю.
Одного дня їй написала подруга-військова: «Ларисо, — сказала вона, — війна для старших і для молодих – це різна війна. Я не хочу думати, як вас, дівчат, витягатимуть з підвалів, щоб згвалтувати. Будь ласка, виїдь з міста». «Це мене нарешті протверезило, – каже Лариса. – Я вирішила їхати».
Її авто не мало пального й одного колеса, а також розрядився акумулятор. «Ти не уявляєш, як швидко можна поремонтувати машину під час війни», – сміється Лариса зараз. Наступного дня вона рушила. Зупинка на заході України, потім у Чехії, опісля в Німеччині. Вона їхала і їхала. «Може, це безглуздо, але я згадала свою давню мрію: побачити Роттердам. Я добре пам’ятаю, як нарешті дісталася цього міста, – був сонячний і вітряний день. Але після всього я вперше відчула спокій». Наступного дня, 1 квітня, вона заселилась у Thuis in Oss.
Нині вона вже рік живе в притулку. Коханий Лариси досі воює в гарячих точках. Мама пережила окупацію Чернігова й не хоче залишати регіон. Брат Володя загинув у перші дні війни, його тіло вдалося знайти в серпні 2022 року, поховати – в листопаді. Лариса працює в Осі, живе в крихітній кімнаті з сусідкою і мріє повернутися додому.