Juli 2023
“I am a very simple and peaceful person, I do not want to know about the war.”
Door Iryna Troskot
The first thing Reem says is that her story isn’t typical of Syrian refugees. That she was just luckier than the others. The woman is 27 years old, she is tall and slender, with a big smile and long hair. She has incredibly beautiful eyes, such as only Arabs have, and a deep and intelligent look. Good make-up, European style of clothing and the same manners. And yes, she is beautiful.
But Reem is not her real name. “That’s the first name that cames to my mind. It doesn’t concern me in any way. I don’t even have friends or relatives with that name,” the woman says. “But this is one of the most popular Syrian names.” We hide the real name of the woman, first of all because she doesn’t want the other Arab women judge her, even here in Thuis in Oss.
Reem comes from a fairly wealthy and free-thinking family where women still have a lot of freedom. “Even my mom never wore the hijab,” Reem says. “Moreover, she doesn’t look like a Syrian woman: a blonde with big blue eyes.” Therefore, Reem is also free-thinking and educated. Her childhood passed cloudless and happy, as a teenager she studied foreign languages, danced salsa and bachata. Subsequently, she graduated from the university with a degree in English.
The woman comes from the big city of Latakia, which in Syria is known as a place where Assad came from. And even this single fact can cause a negative attitude towards Reem from other Syrians. And besides, Latakia is one of the largest cities in the country and with access to the Mediterranean Sea. As well as the main port of Syria with beautiful beaches, promenade, university and rich social life. At least that was the city before, before the war and before the recent earthquake, which also affected the city. Reem claims that now, here in the Netherlands, the former Latakia is very reminiscent of Rotterdam – and her eyes light up when she talks about these two cities. And also about Aleppo. But talking about Aleppo as it once was and as it is now is a conversation about pain. We just silently look at the photos that Reem shows me, and I recognize the destruction that war brings.
I remember well how the great war in Ukraine began in 2022 — at dawn, with the hum of planes and helicopters and bomb explosions. And how it was in Syria in 2011, I ask the woman. “It all started with social media — with calls to take to the streets,” Reem recalls. — The planes appeared later — and I still don’t know whose they were. But no matter who these people were, they destroyed my country. I am a very simple and peaceful person, I do not want to know about the war.”
In 2011, Syrians, inspired by the successful example of revolutions in other Arab countries, the so-called Arab Spring, also demonstrated themselves. However, in their case, the struggle against authoritarianism dragged on for 11 years and turned into one of the largest humanitarian crises in the world in the twenty-first century. Now there is a formal lull in Syria, but Assad still controls most of the country’s territory, many international players are involved in the conflict, and civilians are suffering from poverty and devastation at the same time. According to UNHCR 2021, more than 90% of Syrians live below the poverty line.
Reem saw firsthand how her beautiful country was changing, day after day. And how the Syrians themselves instantly forgot that until recently they lived together despite any differences in views, religious or political. As an example, Reem cites a familiar picture from the beach in the former Syria, when in one noisy girls’ company Syrians could have fun together in both burkinis and bikini. However, after 2011, tensions increased with everyone, people around them became more and more suspicious, closed and aggressive.
Reem says that at some point, even neighbors started fighting neighbors, although not everyone really understood who supported whom and why. The country was gripped by riots, Syria very quickly plunged into chaos. It soon became dangerous to leave the house, or even use the car – anyone could simply be stopped and picked up at any time. And this was done by different parties, says the woman, and above all — numerous lovers of quick money. Reem heard the roar of planes and bomb explosions in the distance, and stories of domestic robberies and violence became her daily reality. Kidnapping flourished — say, her friend’s father was kidnapped for ransom. He had his own business, the family paid about 20 thousand rubles. dollars to get it back.
Reem’s father tried for a long time to save his family and his own business in this chaos, but things were getting worse with the latter. Three years after the start of the war, he realized that all his efforts were in vain. That life in Syria as it used to be is over forever, so in order to have at least some future, it was necessary to take a decisive step. Reem was 20 at the time, her younger brother was 4. Ream’s father decided to emigrate to Europe.
Now people are leaving Syria with their whole families at once, this path has already been trodden, and then, in 2014, everything was just beginning, everything was for the first time. “Most Syrians are taking the same route as they were then,” Reem says. “First through Lebanon to Turkey, and from there by inflatable boat by sea to Greece – the latter, of course, illegally.” Three years after emigrating, in 2017, Reem’s father managed to take his wife and son to one of the Scandinavian countries where he received refuge. Reem was already 22 years old, meaning she could not join her family as a migrant.
The woman, then a university student, for the next six years was left completely alone in a large house in her home, but still dangerous city. After graduation, she worked as a secretary, manager, translator. Only a taxi, which was insanely expensive, moved around the city for safety. I met with single friends only at home. “I remember those six years as a terrible dream, as living in constant fear,” says Ream. “Even then, I started having panic attacks, which continue to this day, and insomnia.”
And then one day she saw an opportunity to apply to study at Budapest University. Reem entered international relations, where she studied for a year before moving to seek asylum in the Netherlands. The woman decided not to join her parents — she says that she wants to live her own life and go her own way, so now they live in different countries. She dreams of living an ordinary life and helping fugitives from other countries like her. And above all, she appreciates the security that she finally felt here.
Рім: «Навіть моя мама ніколи не носила хіджаб»
Перше, що каже Рім, це що її історія не надто типова для сирійських біженців. Що їй просто пощастило більше, ніж іншим. Жінці 27 років, вона висока й струнка, з широкою відкритою усмішкою та довгим доглянутим волоссям. У неї неймовірно красиві очі — такі, як бувають тільки в арабів, і глибокий та розумний погляд. Хороший мейк-ап, європейський стиль одягу й такі самі манери поведінки. До того ж вона дуже вродлива.
Але Рім — не справжнє ім’я жінки. «Це перше ім’я, що спало мені на думку. Воно ніяк мене не стосується, я навіть не маю друзів чи близьких з таким іменем, — каже жінка. І додає: — Проте це одне з найпопулярніших сирійських імен». Ми ховаємо справжнє ім’я жінки, насамперед щоб уникнути пересудів про неї в середовищі інших арабських жінок навіть тут, у Thuis in Oss.
Рім походить із доволі заможної та вільнодумної сім’ї, де жінки й раніше, й нині мають багато свободи. «Навіть моя мама ніколи не носила хіджаб, — каже Рім. — Ба більше, вона й не схожа на сирійку: блондинка з великими голубими очима». Тому Рім також вільнодумна й освічена. Її дитинство минало безхмарно та щасливо, підліткою вона вивчала іноземні мови, танцювала сальсу й бачату. Згодом закінчила університет за спеціальністю «англійська мова».
Жінка родом із великого міста — Латакії, яке в Сирії називають «асадівським», бо він там народився. І вже навіть цей єдиний факт здатен викликати негативне ставлення до Рім інших сирійців. А поза тим, Латакія — одне з найбільших у країні міст і з виходом до Середземного моря. А також головний порт Сирії з красивими пляжами й набережною, університетом і насиченим світським життям. Принаймні таким було місто раніше — до війни й до нещодавнього землетрусу, від якого місто також постраждало. Рім стверджує, що нині їй тут, у Нідерландах, колишню Латакію дуже нагадує Роттердам — і в неї загоряються очі, коли вона говорить про ці два міста. А ще — про Алеппо. Але розмова про Алеппо, яким воно було колись і яким стало нині, — це розмова про біль. Тому ми лише мовчки переглядаємо фото, які Рім мені показує, і я впізнаю ці руйнування, які приносить війна.
Я добре пам’ятаю, як почалася велика війна в Україні у 2022-му — на світанку, з гулу літаків та вертольотів і вибухів бомб. А як це було в Сирії у 2011-му, запитую жінку. «У нас усе почалося з соцмереж — із закликів виходити на вулиці, — згадує Рім. — Літаки з’явилися пізніше — і я досі не знаю, чиї вони були. Але хоч би ким були ці люди — вони зруйнували мою країну. Я — дуже проста й мирна людина, я не хочу знати про війну».
У 2011 році сирійці, натхненні успішним прикладом революцій в інших арабських країнах, так званою «арабською весною», також вийшли на демонстрації. Проте в їхньому випадку боротьба проти авторитаризму затяглася на 11 років і перетворилася на одну з найбільших гуманітарних криз у світі в ХХІ столітті. Нині у Сирії формальне затишшя, проте Асад і досі контролює більшість території країни, до конфлікту залучено чимало міжнародних гравців, а мирне населення водночас потерпає від злиднів і розрухи. За даними UNHCR 2021 року, понад 90% сирійців живуть за межею бідності.
Рім на власні очі бачила, як змінювалася її красива країна, день за днем. І як самі сирійці миттєво забули, що ще зовсім недавно жили дружно попри будь-які розбіжності в поглядах, релігійних чи політичних. Як приклад Рім наводить звичну для колишньої Сирії картинку з пляжу, коли в одній галасливій дівчачій компанії могли разом веселитися сирійки і в буркіні, й у бікіні. Проте після 2011-го напруга наростала з кожним, люди довкола ставали дедалі більше підозріливими, закритими й агресивними.
Рім каже, що якоїсь миті навіть сусіди почали воювати з сусідами, хоча далеко не всі насправді розуміли, хто кого підтримує й навіщо. Країну охопили масові заворушення, Сирія дуже швидко занурювалась у хаос. Уже невдовзі стало небезпечно виходити з дому, ба навіть користуватися машиною — будь-кого будь-якої миті могли просто зупинити й забрати авто. І таким займалися різні сторони, стверджує жінка, а насамперед — численні любителі швидкої наживи. Гул літаків і вибухи бомб Рім чула віддалік, а історії побутових пограбувань і насильства стали її щоденною реальністю. Процвітав кіднепінг — скажімо, батька її друга викрали задля викупу. Він мав власний бізнес, сім’я заплатила близько 20 тис. доларів, щоб його повернути.
Батько самої Рім довгий час намагався вберегти в цьому хаосі свою сім’ю та власний бізнес, але з останнім справи йшли дедалі гірше. Через три роки після початку війни він зрозумів, що всі його старання марні. Те життя в Сирії, яким воно було раніше, назавжди завершилося, тому щоб мати хоч якесь майбутнє, треба було наважитися на рішучий крок. Рім на той час було 20 років, її молодшому братикові — 4. Батько Рім вирішив емігрувати в Європу.
Нині люди виїжджають з Сирії одразу цілими сім’ями, цей шлях уже протоптаний, а тоді, у 2014-му, все лише починалося, все було вперше. «Більшість сирійців нині, як і тоді, проходять той самий маршрут, — каже Рім. — Спершу через Лівію до Туреччини, а звідти — надувним човном морем до Греції — останнє, звісно, нелегально». Через три роки після еміграції, у 2017-му, батькові Рім вдалося забрати до себе дружину й сина до однієї зі скандинавських країн, де він отримав прихисток. Рім тоді вже виповнилося 22 років, тобто вона не могла приєднатися до своєї сім’ї як мігрантка.
Жінка, тоді студентка університету, на наступні шість років залишилася зовсім сама у великому домі в рідному, проте досі небезпечному місті. Після завершення університету вона працювала секретаркою, менеджеркою, перекладачкою. Містом задля безпеки пересувалася лише таксі, яке було шалено дорогим. З поодинокими друзями зустрічалася тільки вдома. «Тих шість років я згадую як страшний сон, як життя в постійному страху, — каже Рім. — У мене ще тоді почалися панічні атаки, які тривають досі, й безсоння».
А потім одного дня вона побачила можливість податися на навчання в Будапештський університет. Рім вступила на міжнародні відносини, де й навчалася рік, перш ніж переїхала просити прихистку в Нідерландах. Жінка вирішила не приєднуватися до батьків — каже, що хоче жити власним життям і пройти свій шлях, тому нині вони мешкають у різних країнах. Вона мріє жити звичайним життям і допомагати таким самим, як вона, втікачам з інших країн. І понад усе цінує безпеку, яку нарешті тут відчула.